«Це місто мого дитинства, моєї любові, мого щастя. Я бачила його різним, але ніколи не думала, що побачу його мертвим».

Здавалося, що це неможливо. Проте місяцями весь світ у прямому ефірі спостерігав, як російська армія знищує Маріуполь. Холод, голод, страх, зруйновані будинки і близькість смерті — усе це стало реальністю мешканців міста після початку блокади. Серед тих, кому довелося пережити цей жах, була і авторка цієї книжки Надія Сухорукова.

Не впасти у відчай Надії вдалося лише завдяки власному щоденнику. День за днем вона фіксувала події у місті, яке повільно перетворювалося на попіл та руїни. Відверто і до болю емоційно, вона показує Маріуполь очима його мешканки. Але насамперед — демонструє силу надії, яку неможливо знищити навіть найпотужнішими бомбами.

Ілюстрації у книжці створені іншим мешканцем Маріуполя — художником-графіком Даніілом Немировським. Це його власна візуальна рефлексія пережитого в Маріуполі.

Чим хороша книжка #Маріуполь #Надія

• Уривки щоденника авторки уже звучали у всьому світі, але у цій книжці відтворена цілісна історія того, що пережили мешканці Маріуполя після вторгнення російської армії у місто.
• Візуальна рефлексія подій створена іншим мешканцем Маріуполя — художником-графіком Даніілом Немировським. У своїх ілюстраціях йому дуже точно вдалося передати атмосферу воєнного міста і відчуття людей, на очах яких руйнують їхній дім.

Про Надію Сухорукову

Надія Сухорукова — маріупольська журналістка. Під час блокади Маріуполя вела щоденник у соцмережах. Уривки з нього звучали під час виступу у Європарламенті міністра закордонних справ Латвії Едгар Рінкевич і на благодійному вечорі на підтримку України в Британії у виконанні британської акторки Грети Белламасіної. За мотивами щоденника литовський режисер Андрюс Саулюс (Вільнюський драматичний театр) поставив виставу. Уривки друкувалися на платформі «Відкрита демократія» (Велика Британія), у виданнях «Голос Америки» (США), «New York Times» (США), «Українська правда» (Україна), «Frankfurter Allgemeine Zeitung» (Німеччина), «Bild-Zeitung» (Німеччина), «Freefils» (Шотландія) тощо. Крім цього, на основі щоденника Надії Об’єднанням Українських Продюсерів (ОУП) знято документальний фільм «Маріуполь. Невтрачена надія». Кіно є свідченнями російсько-української війни, очима простих людей, які прожили у Маріуполі перший місяць вторгнення.

Про ілюстратора

Данііл Немировський — художник, дослідник, викладач Маріупольської філії Національної академії мистецтв і архітектури. Член Національної спілки художників України. Був художником-резидентом у Барселоні, Клементовіце, Франкфурті-на-Майні, Дніпрі. До повномасштабного російського вторгнення в Україну жив і працював в Маріуполі.

Цитати з книги

За вісім років звикнути до бабахів та вибухів неможливо. Страх притупився, як давній біль. 2014 року в Маріуполі було винятково гучно. Тоді ми чули, як наближався рускій мір. І люди вийшли на захист свого дому. Найголовніша зброя — вишиванки та українські прапори. Взявшись за руки, люди розтягнулися вздовж приміського блокпоста. Стали за спинами українських військових, щоб підтримати їх. Російські танки повернули назад. Як виявилося — не назавжди.

Бути всередині війни дуже моторошно. Люди стають схожими на дітей, які заблукали в темному лісі. За день до цього, на неспокійній лінії розмежування, у маленькому селі під Маріуполем, доросла жінка, як дитина, ридала над розтрощеним будинком та своїм дивовижним порятунком. Ці села вже вісім років між небом і землею, життям і смертю.

У нашому будинку немає бомбосховища, а ті, що є в місті, дуже далеко. Ми туди просто не встигнемо добратися. Тому під час обстрілів загальний коридор перетворюється на Ноїв ковчег. Разом із людьми страшний час пересиджують кіт, двоє собак, морська свинка — місцева улюблениця — і нахабний хом’як.